«Вам подобаються єврейські письменники?»

Автор запитання сидів у кріслі через прохід. Моє місце було біля ілюмінатора. Значить, я міг бачити злітну смугу. Команда техніків поралась під крилом залізного птаха. Вони працювали, а я читав. Читав Біблію. І в цей час почув запитання рабина. «Вам подобаються єврейські письменники?»

Блиск в його очах дав мені зрозуміти, що він був задоволений власним формулюванням. Навіть борода, що закривала шию, не могла приховати посмішки. Я помітив його ще раніше, перед посадкою. Китиці, які видніються з-під одягу, пришпилена до волосся кипа. Подумав, що скоріше за все доволі мовчазний, побожний тип.

Побожний? Так. Але мовчазний? Побазікати він любив. Особливо про Тору. Я опинився на уроці. «В релігійних церемоніях і в Законі Мойсея приховані образи Бога, - пояснював він. – Хто ж може принести жертву та не плакати за Божою благодаттю? Хто, читаючи про слуг, які відкуповують своїх родичів, не замислиться про Бога, Який відкуповує нас? А хто, читаючи третю заповідь, не згадає про наше призначення жити для Божої слави?»

Я відпросився на перерву, відкрив Вихід і прочитав третю заповідь: «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно» (Вих. 20:7). Моє збите з пантелику обличчя вимагало пояснень. «Не думайте про язик, думайте про стиль життя, – продовжив він свою лекцію. – Ця заповідь закликає нас, так би мовити, піднести ім’я Бога, Його добре ім’я, до недосяжних висот. Ми існуємо лише для того, щоб віддавати славу Його імені. Я можу показати це наочно».

Техніки закінчили вовтузитися під крилом. Літак розігнався і вже набрав висоту. Не на жарт розігнався і мій рабин. Я записував. Він живописав мені якийсь нью-йоркський хмарочос. В тій будівлі усі працюють на голову ради директорів, чий кабінет знаходиться на верхньому поверсі. Більшість клерків його ніколи навіть не бачили, але всі знають його дочку. Вона також працює в цій будівлі і використовує сімейний статус в корисливих цілях.

Одного разу вона підходить до Берта, охоронника, і каже: «Щось я зголодніла, Берт. Збігай-но вниз, купи мені хот-дог».

Прохання ставить Берта в нелегке становище. Він на посту. Піти означає залишити будівлю без охорони. Але дочка боса наполягає: «Ну ж бо, Берт, поквапся».

Який у хлопця вибір? Вирішивши відправитися за хот-догом, він, звичайно, нічого не скаже вголос, але подумає: «Якщо донька така крута, то вже про батька що думати?».

Але це тільки початок. Смакуючи свою сосиску, дочка боса натикається на секретарку з кипою паперів в руках.

- Куди ви це все тягнете?

- Я повинна розкласти це в папки для денної наради.

- Забудьте про нараду. Підіть краще в мій кабінет і вичистіть там килим.

- Але мені сказали…

- А я вам кажу інше!

У дівчини немає вибору. Врешті-решт, це ж дочка її начальника. Хоча вона і сумнівається в доцільності такого розпорядження керівництва.

Далі дочка продовжує в тому ж дусі. Чогось вимагає, перекроює розклад, але жодного разу не згадує ім’я батька. Вона ніколи не починає своєї промови словами: «Батько сказав, що…».

В цьому немає потреби. Вона дочка свого батька. А чи не можуть діти говорити від імені батьків? Тому Берт залишає свій пост. Секретар не виконує поставлену перед нею задачу. Один за іншим співробітники починають сумніватися в адекватності людини, яка сидить нагорі. «Чи знає він, що тут відбувається?» - дивуються вони.

В цьому місці рабин зробив паузу. Ми обоє відчули, як літак почав знижуватися. Часу до закінчення польоту залишалось небагато, але я вже впіймав його думку: донька безчестить ім’я батька. Не грубими словами, а своєю поведінкою. Ще трохи, і весь хмарочос почне сумніватися в здібності директора керувати компанією.

Але, як виявилось, мій співрозмовник ще не закінчив. Він розгладив борідку і підніс брови. «А якби дочка вела себе інакше?» - заявив він і продовжив історію.

Замість того, щоб вимагати хот-дог від Берта, вона могла сама принести йому хот-дог. «Я думала сьогодні про вас. Ви так рано приходите. У вас хоч є час перекусити?» І вручає йому свій подарунок.

По дорозі до ліфту вона стикається з дівчиною, яка несе кипу паперів. «Ой, вибачте! Може вам допомогти?» - пропонує дочка. Секретарка посміхається, і ось вони вже вдвох тягнуть стос документів до зали засідань.

І так поступово дочка завойовує прихильність людей. Цікавиться їх сім’ями, пропонує попити разом кави. Новачки відчувають себе бажаними, а старожили – достойно оціненими. Завдячуючи її піклуванню та доброті, ціла корпорація стає щасливішою.

Вона навіть не згадує ім’я отця. Ніколи не каже: «Мій батько вважає, що…». В цьому немає потреби. Адже вона його дочка! Невже вона не може сама говорити від його імені? Виражати бажання його серця? Коли вона говорить, само по собі зрозуміло, що говорить він. А якщо підлеглі високо цінують її, то вони відповідно ставляться і до її батька.

Вони його не бачили. Ніколи не зустрічали. Але вони знають його дочку, а значить, знають його серце.

Політ наближався до кінця. Також і мій урок Тори. Подяка рабину! Третя заповідь набула для мене нового звучання. Інший рабин, апостол Павло, напевне оцінив би почуте мною. Він писав: «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас». У посла одна мета – представляти інтереси свого царя. Він просуває його думку, захищає його репутацію, виконує його волю…

Хай Бог позбавить нас від егоїстичного мислення. Нехай нашим самим великим бажанням буде побачити, як хтось інший починає думати краще про нашого Отця, нашого Царя.

«А знаєте, як закінчується ця історія?»- рабин напросився зі мною в таксі. Очевидно, в той день він був в ударі.

«Ні. Як?»

«Дочка сіла в ліфт і поїхала на верхній поверх до батька. Він чекав біля дверей свого кабінету. Він вже знав про усі її добрі діла. І про те, що люди в компанії думають про нього ще краще, ніж про неї. Він промовив всього декілька слів». Мій співрозмовник зробив паузу і задоволено посміхнувся.

«Що ж він сказав?» - не витерпів я. І аж ніяк не очікував, що ортодоксальний рабин процитує мені Христа.

«Гаразд, рабе добрий і вірний!».

Хай береже вас Бог, щоб ви почули ці слова від Нього.

Макс Лукадо

- - - - -