Мир вам и дому вашему
Поиск по сайту:
Зміцнюй віру 305 15.06.2009
зміцнюй віру

Піднесене мислення

«Вам подобаються єврейські письменники?»

Автор запитання сидів у кріслі через прохід. Моє місце було біля ілюмінатора. Значить, я міг бачити злітну смугу. Команда техніків поралась під крилом залізного птаха. Вони працювали, а я читав. Читав Біблію. І в цей час почув запитання рабина. «Вам подобаються єврейські письменники?»

Блиск в його очах дав мені зрозуміти, що він був задоволений власним формулюванням. Навіть борода, що закривала шию, не могла приховати посмішки. Я помітив його ще раніше, перед посадкою. Китиці, які видніються з-під одягу, пришпилена до волосся кипа. Подумав, що скоріше за все доволі мовчазний, побожний тип.

Побожний? Так. Але мовчазний? Побазікати він любив. Особливо про Тору. Я опинився на уроці. «В релігійних церемоніях і в Законі Мойсея приховані образи Бога, - пояснював він. – Хто ж може принести жертву та не плакати за Божою благодаттю? Хто, читаючи про слуг, які відкуповують своїх родичів, не замислиться про Бога, Який відкуповує нас? А хто, читаючи третю заповідь, не згадає про наше призначення жити для Божої слави?»

Я відпросився на перерву, відкрив Вихід і прочитав третю заповідь: «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно» (Вих. 20:7). Моє збите з пантелику обличчя вимагало пояснень. «Не думайте про язик, думайте про стиль життя, – продовжив він свою лекцію. – Ця заповідь закликає нас, так би мовити, піднести ім’я Бога, Його добре ім’я, до недосяжних висот. Ми існуємо лише для того, щоб віддавати славу Його імені. Я можу показати це наочно».

Техніки закінчили вовтузитися під крилом. Літак розігнався і вже набрав висоту. Не на жарт розігнався і мій рабин. Я записував. Він живописав мені якийсь нью-йоркський хмарочос. В тій будівлі усі працюють на голову ради директорів, чий кабінет знаходиться на верхньому поверсі. Більшість клерків його ніколи навіть не бачили, але всі знають його дочку. Вона також працює в цій будівлі і використовує сімейний статус в корисливих цілях.

Одного разу вона підходить до Берта, охоронника, і каже: «Щось я зголодніла, Берт. Збігай-но вниз, купи мені хот-дог».

Прохання ставить Берта в нелегке становище. Він на посту. Піти означає залишити будівлю без охорони. Але дочка боса наполягає: «Ну ж бо, Берт, поквапся».

Який у хлопця вибір? Вирішивши відправитися за хот-догом, він, звичайно, нічого не скаже вголос, але подумає: «Якщо донька така крута, то вже про батька що думати?».

Але це тільки початок. Смакуючи свою сосиску, дочка боса натикається на секретарку з кипою паперів в руках.

- Куди ви це все тягнете?

- Я повинна розкласти це в папки для денної наради.

- Забудьте про нараду. Підіть краще в мій кабінет і вичистіть там килим.

- Але мені сказали…

- А я вам кажу інше!

У дівчини немає вибору. Врешті-решт, це ж дочка її начальника. Хоча вона і сумнівається в доцільності такого розпорядження керівництва.

Далі дочка продовжує в тому ж дусі. Чогось вимагає, перекроює розклад, але жодного разу не згадує ім’я батька. Вона ніколи не починає своєї промови словами: «Батько сказав, що…».

В цьому немає потреби. Вона дочка свого батька. А чи не можуть діти говорити від імені батьків? Тому Берт залишає свій пост. Секретар не виконує поставлену перед нею задачу. Один за іншим співробітники починають сумніватися в адекватності людини, яка сидить нагорі. «Чи знає він, що тут відбувається?» - дивуються вони.

В цьому місці рабин зробив паузу. Ми обоє відчули, як літак почав знижуватися. Часу до закінчення польоту залишалось небагато, але я вже впіймав його думку: донька безчестить ім’я батька. Не грубими словами, а своєю поведінкою. Ще трохи, і весь хмарочос почне сумніватися в здібності директора керувати компанією.

Але, як виявилось, мій співрозмовник ще не закінчив. Він розгладив борідку і підніс брови. «А якби дочка вела себе інакше?» - заявив він і продовжив історію.

Замість того, щоб вимагати хот-дог від Берта, вона могла сама принести йому хот-дог. «Я думала сьогодні про вас. Ви так рано приходите. У вас хоч є час перекусити?» І вручає йому свій подарунок.

По дорозі до ліфту вона стикається з дівчиною, яка несе кипу паперів. «Ой, вибачте! Може вам допомогти?» - пропонує дочка. Секретарка посміхається, і ось вони вже вдвох тягнуть стос документів до зали засідань.

І так поступово дочка завойовує прихильність людей. Цікавиться їх сім’ями, пропонує попити разом кави. Новачки відчувають себе бажаними, а старожили – достойно оціненими. Завдячуючи її піклуванню та доброті, ціла корпорація стає щасливішою.

Вона навіть не згадує ім’я отця. Ніколи не каже: «Мій батько вважає, що…». В цьому немає потреби. Адже вона його дочка! Невже вона не може сама говорити від його імені? Виражати бажання його серця? Коли вона говорить, само по собі зрозуміло, що говорить він. А якщо підлеглі високо цінують її, то вони відповідно ставляться і до її батька.

Вони його не бачили. Ніколи не зустрічали. Але вони знають його дочку, а значить, знають його серце.

Політ наближався до кінця. Також і мій урок Тори. Подяка рабину! Третя заповідь набула для мене нового звучання. Інший рабин, апостол Павло, напевне оцінив би почуте мною. Він писав: «Оце ми як посли замість Христа, ніби Бог благає через нас». У посла одна мета – представляти інтереси свого царя. Він просуває його думку, захищає його репутацію, виконує його волю…

Хай Бог позбавить нас від егоїстичного мислення. Нехай нашим самим великим бажанням буде побачити, як хтось інший починає думати краще про нашого Отця, нашого Царя.

«А знаєте, як закінчується ця історія?»- рабин напросився зі мною в таксі. Очевидно, в той день він був в ударі.

«Ні. Як?»

«Дочка сіла в ліфт і поїхала на верхній поверх до батька. Він чекав біля дверей свого кабінету. Він вже знав про усі її добрі діла. І про те, що люди в компанії думають про нього ще краще, ніж про неї. Він промовив всього декілька слів». Мій співрозмовник зробив паузу і задоволено посміхнувся.

«Що ж він сказав?» - не витерпів я. І аж ніяк не очікував, що ортодоксальний рабин процитує мені Христа.

«Гаразд, рабе добрий і вірний!».

Хай береже вас Бог, щоб ви почули ці слова від Нього.

Макс Лукадо

- - - - -

Діти пишуть Богу

Ну, почему меня так легко провести? Яша, 2 кл.
А к другим планетам у Тебя нет раздражения? Андрей, 2 кл.
Зачем мир круглый? Олег, 2 кл.
Как умирает день? По старости? Лева 3 кл.
Давай поговорим как мужчина с мужчиной. Тебе моя Ленка нравится? Если "нет",почему Ты сделал так, что я все время смотрю на нее, если "да" - почему она на меня не смотрит? Вова, 4 кл.
Зачем человека растили годами, а потом бац - и он уже мертв? Вася, 2 кл.
Как Ты на небе живешь? Все ли у Тебя есть? Может, что надо? Зина, 3 кл.
Почему все мамы кричат? Коля, 2 кл.
А я есть на самом деле? Люба, 3 кл.
Что можно сделать в жизни, чтоб мама меня не била? Леня, 2 кл.
Ну почему люди выпускают газы в атмосферу и портят небосклон? Роберт, 3 кл.

- - - - -

Отримуючи те, про що молимось

Мама відіслала свого сина п'ятикласника лягати спати. Через декілька хвилин вона пішла до нього подивитись, чи лежить він уже в ліжку. Коли вона заглянула до нього в кімнату, то побачила, що він стоїть навколішки біля ліжка й молиться. Завмерши, вона почула, як він повторював одне й те саме: “Нехай це буде Токіо! Будь ласка, Господи, нехай це буде Токіо!”.

Коли син закінчив молитись, мама запитала його: “Що це ти мав на увазі: “Нехай це буде Токіо!”?”

О, - збентежено відізвався син, - ми писали сьогодні контрольну по географії, і я просив щоб Бог зробив Токіо столицею Франції”.

Молитва — це не засіб, за допомогою якого ми змушуємо Бога робити те, що нам хочеться. Не дивлячись на Боже бажання, щоб ми звертались до Нього із своїми проханнями, Він не обіцяв давати все, що нашій душі заманеться. Якщо б земний батько вчинив так щодо своєї дитини (“О! Ти хотів би покласти руку на гарячу плиту? То будь ласка!”), ми могли б звинуватити його у жорстокому ставленні до неї. Ми усвідомлюємо, що наш Небесний Отець сортує потреби й думки Своїх дітей, і бажає дати нам те, що для нас краще за все і те, що принесе нам щастя в майбутньому, можливо дуже далекому.

Вільям Темпл був правий, сказавши: “Ми не молимося для того, щоб змінити Його волю, але для того, щоб привести наші бажання в гармонію з Його волею”. Коли ми звертаємось з молитвою до Господа, ми залишаємо за Ним право дати щось інше, краще. Його задум може втілитись в нашому житті таким чином, що ми й уявити собі не можемо. Отже, якщо ми молимось як належить, - ми не тільки отримуємо почуття задоволення, знаючи, що Бог отримав наше прохання, але також і впевненість в тому, що, коли у Бога є краща дорога для нас, то він поведе нас по ній.

Алан Сміт

А Він Сам, відійшовши від них, як докинути каменем, на коліна припав та й молився, благаючи: Отче, як волієш, пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!...” (Лук. 22:41,42).

- - - - -

Для чего бывают восхождения

"...Взял Иисус Петра, Иакова и Иоанна, и возвел на гору высокую особо их одних" (Марка 9:2).

У нас у всех бывали моменты, когда мы восходили на горы высокие, когда видели все так, как видит Бог, и нам не хотелось с этих гор сходить. Но Бог никогда не позволит нам оставаться на вершинах гор. Наша духовная жизнь испытывается тем, есть ли у нас силы сойти в долину. Если силы есть только на то, чтобы подниматься в гору, что-то с нами не так. Быть на вершине горы с Богом – это, конечно, неплохо, но Бог возводит человека на гору лишь для того, чтобы потом он мог сойти к одержимым бесами людям и поднимать их.

Мы созданы не для гор, не для звезд и не для воздыханий, – это все не больше, чем моменты вдохновения. Мы созданы для долин, для тех будней, в которых варимся, и именно в них, долинах и буднях, нам нужно показать, чего мы стóим.

Духовному себялюбию всегда нужна подпитка, ему снова и снова нужно совершать восхождения на горы. Нам кажется, что мы могли бы говорить, как ангелы, и жить, как ангелы, если бы только нам остаться на вершине. Но такое бывает редко, это исключение из правила, которое в нашей жизни с Богом значит очень много, но нам нужно не позволить своему духовному себялюбию свести все только к таким моментам.

Мы склонны думать, что все с нами происходящее нужно обратить в душеспасительное поучение, а его нужно обратить в нечто большее, чем просто поучение, – в характер. Гора ничему не должна нас научить, она должна нас кем-то сделать. В вопросе "что от этого толку?" есть опасная ловушка. В делах духовных мы такими прикидками заниматься никогда не должны. Мгновения на вершинах гор бывают редко, и Бог для чего-то нам их посылает.

Освальд Чеймберс, "Все, что могу - во славу Его"

- - - - -

Щастя спасіння

Блаженний, кому подарований злочин, кому гріх закрито, блаженна людина, що Господь їй гріха не залічить, що нема в її дусі лукавства!” (Пс. 31:1,2; рос. 32:1,2)

Як було б прекрасно, якби усі, хто читає ці рядки, могли б переконливо повторити цей благословенний вірш. Давайте спитаємо себе: чи впевнені ми в тому, що Господь Бог простив нам гріхи? Про це колись писав автор псалма. Чи можемо ми радіти своєму спасінню і бути впевнені в прощенні гріхів? Якщо це так, то ми насправді щасливі люди! Але ті, хто не можуть сказати такого про себе, не можуть насолоджуватись спокоєм та миром з Богом до тих пір, поки не знайдуть спасіння і пов'язаного з ним блаженства.

Впевненість у прощенні гріхів набувають не тому, що Бог може нібито подивитись на наші гріхи крізь пальці. Зовсім ні! Бог святий та праведний, а тому наші гріхи повинні бути або викуплені, або ми повинні бути покарані за них. Ісус помер за наші гріхи, оскільки Він був непорочним і безгрішним. В Ньому Бог засудив наші гріхи. Спаситель Ісус є “ублагання за наші гріхи” (1 Івана 2:2). Так можуть сказати усі ті, хто через свою віру став під захист Його крові і визнав, що саме Господь Ісус Христос помер за його гріхи і став його особистим Спасителем.

Відкуплення має силу для кожної людини. Але той, хто не визнає та не приймає Благої Звістки, сам не приймає для себе спасіння Боже. Багато людей не можуть прийняти спасіння тільки по тій причині, що не визнають себе грішними, приреченими на вічне прокляття. Тому вони не можуть прийти до Господа Ісуса. Змирись же, дорогий читачу, перед Богом, та прийми Його спасіння.

- - - - -

Поетичний куток

Мы засорили слух и зренье,
Не ведаем, что мы творим.
О, дай нам, Господи, смиренье
Пред миром явленным Твоим.
Смирение не от бессилья
Иль страха, полночи темней,
А чтоб в себе его носили,
Как отблеск мудрости Твоей.
Смиренье дай, а значит – силу,
Чтоб истину, что скрыта в нас,
Душа спокойно сохранила,
Не споря и не суетясь.
Покой пошли нам волей горней,
А не расслабленность в сердца,
И да избудем ворох сорный
Страстей ничтожных до конца!
Скажи, как в таинство войти нам,
Себя постигнуть самое,
И душу в мире ввысь продвинуть,
Мир пропуская сквозь нее!
Даруй нам, Боже, просветленье,
Сотри, о Господи, скорей
Все наши страхи и сомненья
Любовью вечною Своей!

Лев Болеславский

- - - - -

Церква Христова м. Чернівці


  << Вернуться

Случайные публикации
Случайные фотографии
1807857 (+476)
35
2
18, 15
(С) 2019, Церковь Христа (Христова) г. Киев.
Комментарии, замечания, пожелания и предложения адресуйте нашему вебмастеру