Маленький хлопчик запитав свого батька, до якого найбільшого числа він колись зміг дорахувати? Батько відповів, що не знає і запитав сина - до якого числа зміг дорахувати він. Це було число 973.

"І чому ти зупинився?" - здивувався батько.

"Тому що поклоніння в Церкві закінчилось."

Я припускаю, що іноді й ви, можливо, сидячи на богослужінні, зосереджувались не на Богові, а на чомусь незначному. Дуже легко дозволити розуму блукати. "Я не можу дочекатись, щоб подивитись футбол у другій половині дня". "Цікаво, що у нас буде на обід?" "Я раніше не помічала, що килим починає розплутуватись". Чи не дивно, що ми так часто залишаємо поклоніння з почуттям, що це було щось не дуже значне?

Поклоніння – це час, коли ми стикаємося з величчю і славою Божою. Розмірковуючи про Божу силу, ми розуміємо, наскільки потребуємо її в час нашої слабкості. Розмірковуючи про Божу мудрість, ми розуміємо, наскільки потребуємо її в час нашої нерішучості. Коли ми розмірковуємо про святість Бога, ми усвідомлюємо власну гріховність і необхідність у прощенні. Коли ми розмірковуємо про Божу любов, ми розуміємо, на які зусилля пішов Бог, щоб зробити це прощення доступним.

Поклоніння - це не обряд, який ми проводимо кожного тижня. Це можливість висловити нашу хвалу Тому, Хто значить для нас більше, ніж будь-хто інший на всій землі. Якщо ми дійсно від усього серця поклоняємось і прославляємо Бога, ми починаємо краще розуміти, як сильно ми хочемо жити поруч з Ним. Для нас залишається "бути святими, як Він святий".

«…бо великий Господь і прославлений вельми, Він грізний понад богів усіх! Бо всі боги народів божки, а Господь створив небеса, перед лицем Його слава та велич, сила й краса у святині Його! Дайте Господу, роди народів, дайте Господу славу та силу, дайте Господу славу ймення Його, жертви приносьте і входьте в подвір'я Його! Додолу впадіть ув оздобі святій перед Господом, тремтіть перед обличчям Його, уся земле…» (Пс. 95:4-9)

Алан Сміт

За завтраком она разрезала ее поперек, намазала маслом обе части, и, как обычно, подает мужу верхнюю часть, но на полпути рука ее остановилась...

Она подумала: "В день нашего тридцатилетия я хочу сама съесть эту румяную часть булочки; я мечтала о ней 30 лет. В конце концов, я 30 лет была примерной женой, я вырастила ему прекрасных сыновей, была верной и хорошей любовницей, вела хозяйство, столько сил и здоровья положила за нашу семью".

Приняв это решение, она подает нижнюю часть булочки мужу, а у самой рука дрожит — нарушение 30-летней традиции!

А муж, взяв булочку, сказал ей: "Какой неоценимый подарок ты сделала мне сегодня, любимая! 30 лет я не ел свою любимую, нижнюю часть булочки, потому что считал, что она по праву принадлежит тебе".

Простые истины