Мир вам и дому вашему
Поиск по сайту:
Смак сліз, або коли співають півні 03.03.2009
[ Авторы, персонажи ]

СМАК СЛІЗ,

або

коли співають півні

“Прозора солонувата рідина, яка виділяється сльозовими залозами” – таке визначення слову «сльози» подає один із тлумачних словників. Хоча люди можуть плакати й від радості, коли їх переповнюють позитивні емоції, найчастіше сльози солоні не тільки в буквальному, але й в переносному значенні.

Без найменшого сумніву, сльози одного рибалки, мова про якого йтиме далі, були гіркими. Ця історія сталась майже дві тисячі років тому. Певно, ви знаєте цю історію і цього чоловіка. Я маю на увазі апостола Петра, про якого написано, що “він гірко заплакав...” (Матв. 26:75). Але ж чому сльози Петра були гіркими? Нам легко знайти відповідь на це питання. Ми можемо зрозуміти справжню причину гіркоти його сліз, тому що ми такі самі люди, як і він, і з нами також трапляється те, що трапилось з ним.

Давайте перенесемось у той час. Уявімо, що ми поряд з Христом і Його учнями. Зверніть увагу на слова Ісуса, адресовані апостолам: “Усі ви через Мене спокуситеся ночі цієї” (Матв. 26:31). А тепер послухайте відповідь Петра: “Якби й усі спокусились про Тебе, я не спокушуся ніколи” (Матв. 26:33). Як завжди, апостол за словом в кишеню не лізе. Він повсякчас попереду. Вдивіться в обличчя Петра, коли він відповідає Ісусові. Що ви бачите? Безперечно, в його очах полум’яна рішучість і твердість. Навіть лише від записаних його слів віє впевненістю й відданістю своєму Вчителю.

Попри це, важко сказати, чи усвідомлював Петро всю повноту серйозності своєї заяви? Цим запитанням я не ставлю під сумнів щирість апостола, але наступні події показали, що його впевненість була настільки великою, що перейшла всілякі межі й перетворилась на самовпевненість. Схоже, що у відповіді Петра акцент був на слові “я”. Адже далі, коли Ісус ще раз ствердив: “Поправді кажу тобі, що ночі цієї, перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від Мене...” (Матв. 26:35), Петро у відповідь сказав: “Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе” (Матв. 26:36).

Та пройшло лише кілька годин, всього лише якихось кілька годин, як апостол Петро відрікся від Христа вперше. Коли йому закинули, що він був з Ісусом Галілеянином, “він перед всіма відрікся, сказавши: Не відаю я, що ти кажеш...” (Матв. 26:69,70). Що означають його слова? Ними апостол заперечує будь-який зв’язок з Христом.

Через деякий час Петру дорікала інша служниця, але це звинувачення ховало в собі більше небезпеки, оскільки на відмінну від першого, було звернено не до самого апостола, а до присутніх там людей: “Оцей був з Ісусом Назарянином!” (Матв. 26:71). І апостол “знову відрікся та став присягатись: Не знаю Цього Чоловіка!..” (Матв. 26:72).

Згодом Петро постав перед наступним випробуванням, коли “підійшли… присутні й сказали Петрові: І ти справді з отих, та й мова твоя виявляє тебе” (Матв. 26:73). Тепер вже не одна людина дорікала Петру в тому, що він був учнем Христа, до того ж приводячи вагомий аргумент на доказ обвинувачення. Напевне, страх, що охопив апостола, досяг свого апогею, і Петро “став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка!” (Матв. 26:74). Прочитайте повільно ще раз слова апостола Петра, звертаючи увагу на значення кожного. Він клявся та божився, що не знає Сина Божого!

Якщо кілька годин тому морально-вольовий стан людини повністю відповідав її імені (Матв. 16:18), і ми могли спостерігати непереборну готовність померти за ідею разом з палкою відданістю Господові, то через невеличкий проміжок часу перед нами постає інша людина, яка тремтить від страху за своє життя. Який разючий контраст! Яка кардинальна переміна! Яка напрочуд швидка переміна!!! Мабуть, “плюс” має більше спільного з “мінусом”, а небо ближче до землі і вогонь рідніший воді, ніж взаємозв’язок цих двох речей – беззастережна й благородна рішучість апостола Петра пожертвувати життям ради Вчителя, й жахлива зрада та відречення, принизливий страх за власне життя й порушення будь-яких норм моралі заради його збереження.

Власне, Петро й сам зрозумів це. Він усвідомив це в одну мить, в ту мить, коли заспівав півень (Матв. 26:74,75), коли очі Петра зустрілись з поглядом Ісуса (Лук. 22:61). За одну лише мить його серце було розбите. Одна лише мить пронизала наскрізь його душу. Всього за одну мить його очі відкрилися і він побачив той стан, в якому знаходився. Він усвідомив у повній мірі свою немічність та безпорадність, нікчемність та жалюгідність. Петро не просто усвідомив свою зраду на розумовому рівні. Усім своїм єством він побачив-відчув-пережив бездонність глибини свого падіння, жах нищівного краху намірів та сподівань. Можливо, він зазнав до себе самого такої відрази, яку неможливо передати словами. А ззовні ця жахлива біль вилилась в сльози: “він гірко заплакав...” (Матв. 26:75).

Я розумію Петра. Певен, ми усі можемо зрозуміти гіркоту його сліз, тому що самі буваємо в таких ситуаціях. Так само як Петро, ми розуміємо, що є добро та зло, усвідомлюємо Божу волю щодо нас, маємо тверді наміри служити Богові за будь-яких умов, чого б це нам не коштувало. Так само як Петро, ми всім серцем кажемо: “Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе!” Але… Навіть важко знайти необхідні слова, щоб описати оце “але”. В цьому допоможе інший апостол – Павло, який описує стан людини, що бажає щиро служити Богові, але… “Бо ми знаємо, що Закон духовний, а я тілесний, проданий під гріх. Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю… Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню” (Рим. 7:14,15,18,19). Незважаючи на усвідомлення істини й щирі прагнення, усім нам рано чи пізно співають півні (1 Ів. 1:8).

…Сестру запитують: “Що тобі останнім часом відкрилось в Біблії таке, від чого ти аж подих затамувала?” А вона навіть не пам’ятає, де лежить її Біблія.

…У присутності одного брата про Ісуса говорять погані слова. А він ні пари з вуст, тому що “не ті обставини”, “не ті люди”, “не той час”, “не так зрозуміють” тощо.

…Серце іншого брата, погляд якого “зачепився” за вродливу жінку, починає виспівувати: “Ах какая женщина, ах какая женщина, мне б такую”, наповнюючись насолодою від гріха.

…“На вулиці дощ… І на серці не краще… І почуваю я себе погано, недобре почуваю себе… Мабуть, сьогодні я не піду на зібрання… Іншим разом”.

Ви можете продовжити цей перелік різноманітних ситуацій, які співають нам, як півень співав апостолу Петру. Насправді, вони нічим не відрізняються від тієї, в якій був він. Бо в кожній з них ми так само зраджуємо нашого Господа і відрікаємось від Нього, як зрадив Ісуса Петро, і відрікся від свого Вчителя.

Та чи має це вселяти в нас відчай і бути непосильним тягарем на наших плечах? Зовсім ні, адже історія Петра має продовження. Його гіркі сльози, Слава Богу, були першим кроком повернення (Лук. 22:32; Ів. 21:19; Матв. 5:4; Як. 4:9,10). Якщо ми знаємо Бога, а не тільки Його Слово, то це завжди залишає місце для віри, надії, любові. Через Свою безмежну милість й доброту Бог дарував нам спасіння, яке включає не тільки прощення гріхів, а також дає силу для боротьби із гріхом та перемоги над ним.

Насправді, біда не в тому, що півні співають. Рано чи пізно, вони подають свій голос (1 Ів. 1:8). А в тому біда, що ми можемо закривати свої вуха, щоб їх не чути, в тому біда, що ми можемо не плакати, коли вони співають, або не плакати гірко.

Дмитрий Галюк


  << Вернуться

1494932 (+263)
29
4
17, 8
(С) 2018, Церковь Христа (Христова) г. Киев.
Комментарии, замечания, пожелания и предложения адресуйте нашему вебмастеру