Дві причини нашої нечисленності (1)

Якою ж світлою та глибокою радістю наповнює серце навернення людей до Бога! В такі хвилини стаєш дотичним до таємниці народження нового життя, возз’єднання “блудного сина” з Отцем. Можна уявити, якими були щасливими наші брати та сестри в Єрусалимі, що спостерігали такі величні і трепетні події та були їхніми учасниками щодня: “…І щоденно до Церкви Господь додавав тих, що спасалися!” (Дії 2:47).

На жаль, сьогодні картина інша. В Україні церкви Христові є нечисленними, це факт. В чому ж причина такого повільного кількісного зростання? Насправді, причин є багато, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Увазі читачів я представлю дві, які, на мій погляд, претендують на звання головних.

Хоча я і не пророк, і не син пророка, але передбачаю, що сказане мною може бути неприємним для читацьких вух, чи то пак очей. Але дуже прошу не відкидати одразу прочитане, не сприймати з категоричним протестом, але поміркувати молитовно над тим, про що буде йти мова.

Перша причина, на мій погляд, полягає в тому, що християни, як правило, не шукають можливостей для благовістя.

Чи можна сказати, що церквами в цілому і християнами окремо Євангелія не проповідується? Сказати можна, але я впевнений, що це не буде відповідати дійсності. В цілому ми не встидаємось говорити про Христа і Біблію, про спасіння і Церкву, і слава Богу! Напевне у вашому оточенні (родина, друзі, співробітники, сусіди) не так багато людей, яким ви б не проповідували, чи бодай не намагались цього робити.

То в чому ж полягає проблема? Я сформулюю її так: ми не дуже активні в тому, щоб шукати можливостей проповідувати, але чекаємо, коли такі можливості прийдуть до нас. Ми благовістимо тоді, коли підвертається випадок для цього, або тоді, коли нас запитають про віру. Чи погано це? Ні, це добре, бо саме так ми і маємо чинити: “…завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію…” (1 Петра 3:15). Але у нас здебільшого відсутній ще один, і як представляється, головний елемент у плані благовістя: ми не шукаємо людей, яким могли б проповідувати Євангелію. На рівні індивідуумів чи організовано церквами, ми не проявляємо ініціативи у проповіді Євангелії і не є ревними в цій справі. З цього правила є виключення, але в цілому стан справ видається саме таким: ми не шукаємо людей, але чекаємо, поки люди прийдуть до нас.

Багато конфесій у справі проповіді своєї віри залишили нас далеко позаду. Чому вони швидкими темпами зростають у кількості? Відповідь проста: вони дуже активно проповідують своє вчення як на рівні церков, так і на рівні окремих членів.

А чи повинні ми бути ініціативними у проповіді вчення Христового? Як видається, багато хто з віруючих відчувають достатнім той рівень своєї участі в ділі благовістя, на якому вони відіграють в цілому пасивну роль. Вони не ховають свою віру тоді, коли про неї запитують або обставини складаються так, що потрібно сказати про свої переконання. Але Боже Слово навчає змінювати таке ставлення на інше. Як діти живого Бога, ми повинні бути активними у проповіді слова правди, а це має на увазі, що ми самі повинні шукати можливостей, створювати обставини, щоб проповідувати істину. Яким чином можна переконатись з Слова Божого, що це саме так? Біблія виявляє необхідність для Божих дітей бути ревними у проповіді Слова Божого трьома шляхами.

По-перше, до такої ініціативності наука Христова спонукає нас принципами. Ісус сказав: “Просіть – і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте – і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому” (Матвія 7:7,8). Ці слова Господа безперечно мають на увазі ініціативу з боку людини. Також в ствердженні Христа вбачаємо пряму залежність: ми будемо знаходити тоді, коли будемо шукати; двері будуть відчинятись у випадку, коли ми стукатимемо в них; отримати зможемо, якщо будемо просити. Але, на жаль, ми, просячи Бога про те, щоб люди знали Євангелію, часто не робимо наступного кроку: не йдемо до людей, щоб проповідувати їм.

Врешті-решт, як писав апостол Павло, Ісус “Самого Себе дав за нас, щоб нас визволити від усякого беззаконства та очистити Собі людей вибраних, у добрих ділах запопадливих” (до Тита 2:14). Запопадливість або ревність по визначенню означає ініціативність, активність. Саме такими ми повинні бути в добрих ділах в цілому, і в ділі поширення науки Христової зокрема.

По-друге, заповідями, що містяться в Новому Заповіті, Ісус наказує нам бути ревними у благовісті. Наш Спаситель сказав апостолам: “Тож ідіть, і навчіть всі народи…Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангелію проповідуйте!” (Матвія 28:19; Марка 16:15). Очевидно, що дана заповідь зобов’язує християн бути активними на проповідь Євангелії. Звичайно, ця заповідь стосується не тільки апостолів, але всіх вірних і всіх рабів Божих. Адже апостол Павло писав: “А що чув ти від мене при багатьох свідках, те передай вірним людям, що будуть спроможні й інших навчити” (2 до Тимофія 2:2). Якщо ви вірна людина для Бога, то маєте обов’язок “інших навчати”. А ще трохи далі, у другому розділі цього ж послання, апостол стверджував, що раб Божий повинен бути “навчальним” (вірш 24), тобто здібним навчати інших. Якщо ви раб Господній, то це стосується також і вас.

По-третє, ми маємо з Біблії чудові приклади того, як християни ревно проповідували слово правди, незважаючи на протистояння та заборону благовістити, і навіть загрозу для життя (Дії 5:28; 8:4; 17:6; 19:26). Виділимо окремо приклад християн із Солуня, яким апостол Павло писав: “Ми згадуємо безперестанку про ваше діло віри, і про працю любови, і про терпіння надії на Господа нашого Ісуса Христа, перед Богом і Отцем нашим” (1 до Солунян 1:3; в рос. 1 Фессалоникийцам 1:3). Що ж змусило апостола дати цій громаді оцінку, яка була б честю для будь-якого зібрання Церкви Божої? Чому він каже, що християни з Солуня “стали взірцем для всіх віруючих у Македонії та в Ахаї”? (1 до Солунян 1:7). Ось пояснення самого апостола: “Бо пронеслося Слово Господнє від вас не тільки в Македонії та в Ахаї, а й до кожного міста прийшла ваша віра в Бога…” (1 до Солунян 1:8). Ще більше зрозуміти цінність похвали апостола Івана християнам у Солуні дозволяє знання того факту, що на момент написання листа до солунян, церква у цьому місті існувала вже майже аж… цілий рік!

Ревність у проповіді Слова Божого є результатом не стільки усвідомлення обов’язку (що саме по собі вже є достатньо сильним мотивуючим фактором), скільки внутрішньою потребою людини, народженої згори. Душа, яка пізнала Бога, не те що може не проповідувати про Нього, але навпаки, вона не може не проповідувати, бо любов до Бога та до людей спонукатиме її до цього. Апостол Павло є прикладом такого ставлення до проповіді. Його серцю і його перу належать слова: “Бо коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитись мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелії!” (1 до Коринтян 9:16). Також доречно в цьому місці згадати приклад пророка Єремії, який через проповідь Слова Божого терпів гоніння, був самотнім, зазнав багато ганьби і стався посміховиськом для всіх. По цій причині він вирішив: “Не буду Його споминати, і не буду вже Йменням Його говорити!”. Чи зміг він дотриматись прийнятого рішення? Ні, тому що за визнанням самого пророка, “стало це в серці моїм, як огонь той палючий, замкнений у костях моїх, і я змучивсь тримати його й більш не можу!” (Єремії 20:9).

Отже, як християни, ми мали б проповіддю Євангелія переповнювати міста, де живемо (Дії 5:28), благовістям “колотити увесь світ” (Дії 17:6), “баламутити і відвертати багатенно народу”, говорячи правду (Дії 19:26).

Хай Бог благословить і допоможе нам бути рупором в Його руках, Його устами у цьому світі.

Дмитрий Галюк