Дві причини нашої нечисленності (3)

Порушивши питання нечисленності наших церков, ми почали обговорювати одну з причин цього факту, яка полягає в тому, що як на рівні церков, так і на індивідуальному рівні ми не є активними в пошуку можливостей для проповіді Євангелії. Ще ми переконались, що Слово Боже принципами, заповідями та прикладами спонукає нас бути ревними й ініціативними в ділі благовістя. Окрім цього ми також обміркували три ймовірні причини відсутності активності, в якості яких були названі лінь, страх та сором перед людьми і розчарування. Також вашій увазі було запропоновано планувати свою діяльність у справі проповіді Євангелії.

В даній частині статті ми почнемо обговорювати другу причину нашого повільного зростання у кількості. Справа в тому, що відсутність ревності у пошуку людей – це не єдина підстава нашої малої чисельності. Існує ще одна причина, через яку навіть ті люди, яким ми проповідуємо, часто не бажають приходити до Господа. В цілому її можна сформулювати наступним чином: у проповіді дуже часто ми не робимо акцент на любові й добрі.

Давайте спочатку подивимось на факт: що ми проповідуємо, як правило, в першу чергу? Найчастіше, ми починаємо з обов’язків людини і з присутності гріха в її житті, наприклад: “Ти не повинен курити, бо це гріх”, “Ти повинна платити за проїзд в трамваї, бо інакше грішиш” тощо.

Зрозумійте мене правильно: я не закликаю до того, щоб закривати очі на гріхи людей і не говорити про ті речі, які для них не приємні. Але досить часто ми починаємо вказувати на те, від чого людина повинна відмовитись, не даючи при цьому їй належної мотивації для такої відмови. Коли людина чує лише про необхідність від чогось відмовитись, але без підґрунтя для усвідомлення причин такої відмови, вона часто сприймає наші слова як особисту нашу вимогу, причому безпідставну або непосильну. Щоб краще була зрозуміла моя думка, приведу декілька прикладів.

Під час мого навчання в Київській школі проповідників були організовані лекції з вивчення Біблії, в ході яких саме я проводив заняття. Ми з дружиною запросили жінку, у якої винаймали квартиру. І вона прийшла та ще й зі своєю подругою. Ви зрозумієте мене, коли я скажу, що був невимовно радий! Але я знав одну її проблему: вона була у другому шлюбі, на який не мала права перед Богом. Тому, коли мова йшла про гріх, я використав приклад гріха перелюбу в ситуації, коли людина не має права на повторний шлюб по причині її незаконного розлучення (Матвія 19:9: “А Я вам кажу: Хто дружину відпустить свою не з причини перелюбу, і одружиться з іншою, той чинить перелюб. І хто одружиться з розведеною, той чинить перелюб”). Потім я прекрасно зрозумів, що ця жінка мене зрозуміла також прекрасно. А знаєте, по якій ознаці до мене це дійшло? Вона більше не приходила і не хотіла навіть говорити про свої стосунки з Богом. Що ж, можна сказати, що я молодець, бо сказав правду. Але скоріш за все сатана також назвав мене молодцем, тому що так, як була сказана правда, я певною мірою поклав величезний камінь спотикання людині на дорозі до Царства Божого. Ця людина не мала можливості порівняти те, від чого вона повинна була б відмовитись, з тим, за ради чого їй потрібно було це зробити. Але ситуація могла б кардинально змінитись, якщо б та жінка почула спочатку про Божу любов, доброту, виражені через Христа, про нагороду, яка чекає у вічності і привілеї бути Божою дитиною вже тут, на Землі.

Ще раз прошу, зрозумійте мене правильно: я не закликаю до того, щоб не говорити людям правду взагалі, і про їхні гріхи зокрема. Я закликаю до того, щоб правдою ми не закривали людям доступ до Божої любові і до спасіння (розглядайте це ствердження у його контексті).

Проілюструю свою думку наступним прикладом. Уявіть, що хтось з вашої громади каже всім, і вам в тому числі, що усі повинні (робиться наголос саме на обов’язку) віддати цій людині по 1000 гривень. Яким було б ваше ставлення до такої ситуації? Після того, як буде сказано “ви повинні”, не так багато захочуть навіть дізнатись, чому це потрібно. Але уявіть собі, що цю людину спіткала велика проблема, для розв’язання якої потрібні гроші (наприклад, медична операція для врятування життя). Маю сміливість припустити, що навіть просити цій людині не треба буде, бо інші самі захочуть допомогти. В чому різниця? В першому випадку представлення потреби відбувається так, що відштовхує людей, а в другому та сама потреба мотивує на зближення.

Часто буває так само і з істиною: ми починаємо проповідувати про те, що люди не повинні робити, чи що вони повинні робити, не представляючи для цього належного мотиву. Як дітям Божим, нам потрібно жити і говорити так, щоб грішна людина сама сказала: “Що мені робити, щоб спастися?”

Як приклад, я згадую сестру, яка навернулась до Бога з конфесії, але невдовзі після навернення покинула Церкву. Пояснюючи своє рішення, вона казала щось на кшталт: “Після зібрання я йду додому, немов побита собака, тому що чую лише одне: «ти повинна, ти повинна, ти повинна». Але я не відчуваю в собі сили виконати все досконало, це лягає на мої плечі важким тягарем”. Звичайно, можна сказати, що серцю, яке любить Бога, Його заповіді не важкі, і це правда. Але проблема в тому, що любов не народжується від усвідомлення обов’язків. Виконання заповідей – це наслідок пізнання Бога, Його любові (Івана 14:15: “Якщо Ви Мене любите, Мої заповіді зберігайте!”; 1 Івана 2:3-5: “А що ми пізнали Його, пізнаємо це з того, коли заповіді Його додержуємо. Хто говорить: Пізнав я Його, але не додержує Його заповідів, той неправдомовець, і немає в нім правди! А хто додержує Його слово, у тому Божа любов справді вдосконалилась. Із того ми пізнаємо, що в Нім пробуваємо”), вираження любові до Бога, яка мотивує на послух.

Логічним наслідком проповіді про гріхи й невиконані обов’язки є проповідь про покарання. Ми не просто в першу чергу говоримо людині: “Ти живеш у гріху”, але ще й кажемо, що за це вона буде покарана вічними муками.

Треба про це говорити? Безумовно. Але для цього потрібно знаходити правильне місце і час. У якості прикладу згадаю подію, яка відбулась також за часів мого навчання в Біблійній школі проповідників. Двоє братів-студентів пішли на зустріч з людиною, яка закінчила заочний курс вивчення Біблії. Переступивши поріг, брати почули від чоловіка, до якого прийшли, що він є членом конфесії. Один з братів не забарився запевнити, що у такому випадку ця людина йде прямо в озеро огняне. А тепер задача для кмітливих: скільки часу брати залишались у тій квартирі? Разом з очевидною відповіддю на це запитання, було б доречно знайти відповідь на інше: що корисного для спасіння душі тієї людини було зроблено? Як ви гадаєте, хто більше радів такій проповіді Євангелії, Бог чи сатана?

На жаль, нерідко християни свідомо чи підсвідомо використовують страх у якості дрюка, яким намагаються заганяти людей у Царство Боже. Так, як маленьких дітей лякають “бабаєм”, так і віруючі страхають грішників вічними муками. Бога потрібно боятись, потрібно мати страх Божий, який, без сумніву, включає в себе і страх перед покаранням. Проте, Бог обрав шлях любові, щоб притягувати до Себе людей, а не шлях страху. Ісус попереджував: “Хто цурається Мене, і Моїх слів не приймає, той має для себе суддю: те слово, що Я говорив, останнього дня воно буде судити його!” (Iвана 12:48). Але сила, яка б мала притягувати людей, не в страху, а в хресті, бо це сила любові та благодаті Божої: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Iвана 12:32).

Що ще ми проповідуємо людям? Нерідко ми проповідуємо людей. Бо коли “во главу угла” ми поставляємо Церкву, то цим ми проповідуємо себе. Коли кажемо людям: “Приходьте до нас, лише ми істинна церква”, робимо наголос на собі. Це правда, що є одне Тіло. Правда також в тому, що не можна бути в Царстві Небеснім у вічності, але не бути членом цього тіла на Землі. Але так само правдою є те, що проповідувати церкву – це не одне і те саме, що проповідувати Христа. Спасає не приналежність до церкви, а Христос, Який внаслідок спасіння приєднує людину до Церкви.

Прошу, зрозумійте правильно: я не закликаю, щоб не проповідувати про Церкву, я пропоную не проповідувати Церкву. Може не слід людям казати, щоб вони шукали церкву, але закликати їх, щоб вони шукали Христа. Коли людина знайде Христа, то Христос покаже їй Свою Церкву.

Дмитрий Галюк